Новий сплеск інтересу до часів козаччини, осяяних духом вольності й геройства, спостерігається в тутешніх населених пунктах на початку XX століття. У 1909 p. на острові Журавлиха було встановлено великий дубовий хрест, а почаївське духовенство поставило такий же хрест в урочищі Монастирщина. За ініціативою далекого від українських устремлінь архімандрита Віталія Максименка починається збір коштів на спорудження храму-пантеону на честь славних козаків, що полягли під Берестечком у 1651 році, і об’єктивно ця акція не могла не працювати на піднесення духу українства. Чорносотенці боялися цього, вбачали у ньому загрозу цілісності Російської імперії. Але спрямувати інтерес народу лише у вигідне для себе великодержавницьке русло не могли.
Побувавши в 1911 p. на Козацьких Могилах, відомий український історик і політичний діяч Дмитро Дорошенко занотував: «...Чи добре, чи ні, що не своя, але стороння ще й така непевна рука заходилася коло вшанування святих могилок українських лицарів, в усякому разі могилки ці стояли без хреста, без пам’ятника усякого, а кості козачі валялися по полю, заважаючи нащадкам-плугатарям орати його». Активізувалося проведення в Радивилові «святочних академій» на честь Тараса Шевченка. До їх організації був причетний письменник Модест Левицький. У 1911 p. російська поліція святкування заборонила.
Наступним важливим етапом посилення національних настроїв стала Перша світова війна. Якраз на рубежі Радивилова, де закінчувалася Російська імперія і починалася Австро-Угорщина, найгостріше постала трагедія бездержавності українців: вони мусили вбивати один одного, захищаючи чужі їм інтереси цих двох імперій, що розпадалися. У той час тут за «австріяків» воював і Мирон Тарнавський, згодом генерал Української галицької армії. Австрійські війська захопили Радивилів 11 серпня 1914 p. і протрималися тут два тижні. Удруге вони прийшли в 1915 р. і трималися майже рік. Російське військо, яке «визволяло» містечко, діяло тими ж методами грабежів, розправ із непокірними городянами, котрі не встигли евакуюватися подалі від лінії фронту. Навіть далекі від політики українці не могли не бачити: їх доля байдужа для будь-яких чужинців. Цікаві спогади про той період залишив у журналі «Брідщина» уродженець села Корсів (поблизу с. Безодні Радивилівського району) Семен Калинюк, емігрант у Канаді. Будучи на фронті, він вирішив дезертирувати й улитися в українське військо в Києві, але йому запропонували їхати в Радивилів, де формувалися відділи прикордонної охорони. «Пізно вночі над’їхав поїзд і я виїхав до Радивилова, – згадував С.Калинюк. – Там я зголосився до команди «Волинського корпусу прикордонної охорони». Після перевірки документів мене прийняли, дали з магазину новий «мундир» і зброю. Начальник Радивилівського відділу прикордонної охорони мав до мене довір’я. Він вживав мене до конвою залізничних транспортів із Радивилова до Бродів з повними вагонами, а назад з порожніми».
У 1917 p. у Росії відбулося дві революції. Уже перша ж звістка про падіння царського режиму послужила свого роду сигналом для українських патріотичних сил – 17 березня була заснована Центральна Рада, у числі керівників якої виявився згаданий Дмитро Дорошенко. Центральна Рада діставала дедалі зростаючу підтримку українців. Це засвідчив і антивоєнний мітинг на станції Радивилів 1 травня 1917 p. У ньому брали участь як місцеві жителі, так і солдати 32-го армійського корпусу, котрі не бажали більше коритися Тимчасовому урядові і продовжувати воювати за примарні цілі. У цей же час між Радивиловом і Бродами прокотилися акції братання українців, які волею долі опинилися по різні боки фронту. Зважаючи на такі настрої, Центральна Рада 23 червня й видала Перший універсал, у якому говорилося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв’язків із Російською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життя у своєму краї».
До Четвертого універсалу (22 січня 1918 p.), який проголосив, що УНР стає вільною й самостійною державою, ще були місяці сумнівів, позбавлення ілюзій на співпрацю з Росією. У січні 1918 p. в Радивилові почала діяти Рада робітничих та солдатських депутатів, вона закликала населення підтримати радянську владу. Було створено військовий загін із числа добровольців 105-ї дивізії 11-ї армії – вони мали утримувати лінію фронту до укладення перемир’я з Німеччиною. Місцеве населення, в серцях якого вже зажевріло полум’я національного відродження, змушене було рахуватися з обставинами, вичікувати. Тим більше, що загроза продовження війни не минула: 18 лютого 1918 p. австро-німецькі війська вступили в Радивилів. Хлинула нова стихія нищення, грабежів. Оголосили страйк радивилівські залізничники – вони не бажали бути розмінною монетою у руках політиків. Відтак владу в Україні не без участі австро-німецького командування перебрав на себе гетьман Павло Скоропадський. Більшість народу сприйняла це негативно, розгорнулася підготовка до збройного повстання проти гетьманату. У Радивилові збройний відділ очолив колишній штабс-капітан царської армії, уродженець с.Опарипсів Максим Боровий. Він повів своїх бійців до Кременця, де зосередилося досить сильне прогетьманське угруповання. Місто з боєм було взяте. З радивилівців загинули дев’ятеро, їх привезли в Радивилів і при великому зібранні людей, над якими майоріли жовто-блакитні прапори, поховали на кладовищі. Ця могила збереглася, наприкінці 80-х років вона заново впорядкована; за Польщі тут регулярно проводилися богослужіння, вони відновилися з утвердженням незалежності України. Після успіху в Кременці підрозділ Максима Борового було перетворено в 1-й Волинський полк УНР. Порядку в ті часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвідом, не міг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружної військової команди (ОBK) у Золочів із проханням надіслати до Радивилова підмогу з галичан, насамперед – для охорони великих запасів продовольства та різного військового майна, що накопичилося тут у зв’язку з проходженням фронту в 1916 – 1917 роках.
У січні 1919 p. з Бродів прибула в Радивилів сотня Української галицької армії під проводом четаря Наливайка. Галичан зустріли неабияк урочисто, звучав гімн «Ще не вмерла Україна». Однак врешті-решт спроба взяти під свій контроль Радивилів не вдалася – значний вплив тут мали по-більшовицькому налаштовані військові. Згодом у Радивилів з ОВК-Золочів було надіслано військову групу з 300 стрільців, із повним бойовим забезпеченням, на чолі зі старшиною УГА Петром Вовком. Він описав своє перебування тут і знайомство з Максимом Боровим у статті «Волинь під військовим зарядом галичан - 1919 p.», опублікованій 1922 року в багатьох числах журналу «Український скиталець» (видавався в Чехословаччині). Петру Вовку вдалося взяти під свій контроль і Радивилів, і цілі Дубенський та Кременецький повіти, було забезпечено проходження поїздів по місцевій залізниці, що мало велике значення у зносинах УНР із Галичиною.
Чимало радивилівців тоді влилося у військо УНР, сотником 1-го Богданівського полку був Яків Бортник із Радивилова. І все ж загалом більшовики, головним чином надіслані з Росії, тіснили Директорію. Через постійні зміни воєнної ситуації уряд часто й багато їздив, засідання нерідко проходили в залізничних вагонах. З кінця 1918 p. столицею вірних Симону Петлюрі сил стало Рівне. 29 квітня отаман Володимир Оскілко зробив спробу вчинити державний переворот, але Петлюра, перебуваючи в Здолбунові, швидко організував контрдії проти заколотників. Після 5 травня 1919 p. уряд голови Директорії Симона Петлюри працював на залізничній станції Радивилів, біля хутора Гранична. Тодішній міністр народної освіти Іван Огієнко у своєму щоденнику занотував: «1919.Y. Блукання уряду УНР. Переїзд із Рівного до Радивилова...» І все ж невдовзі урядовці змушені були емігрувати в Торунь. Лише 12 серпня за підтримки поляків петлюрівці змогли повернутися в Радивилів, днем раніше розгорнулися триденні запеклі бої за Рівне.
А проте слабкість соціальної бази українського руху 1917 – 1920 років не могла не позначитися на кінцевих результатах: революція захлинулася в крові, була поглинута підступами зовнішніх ворогів і внутрішнім зрадництвом. Усе ж вогонь національного пробудження остаточно загасити не вдалося ні польській владі, ні (згодом) більшовицькій. Питання національного самовизначення не знімалося з порядку денного, воно переносилося на більш пізні строки.