Зруйнувати не дозволили (Жовтневе)
Серед цікавих пам’яток дерев’яного зодчества нашого краю – Свято-Михайлівська церква в селі Жовтневому. А її ж у роки шаленого наступу войовничих атеїстів мало не завалили. Якби селяни здригнулися перед представниками тодішньої комуністичної влади й закону, якби не проявили безстрашності, ще одна святиня була б стерта з лиця землі...
Цій церкві вже більше сотні літ – була вивершена наприкінці ХІХ віку. Цікаво, що до спорудження храму мав відношення сам цар Олександр ІІІ: за переказами, на прохання парафіян він дав шість гектарів будівельного лісу біля села Срібного, коли в 1890 році їхав через село (тоді Пляшеву) в Почаїв, до православних святинь Свято-Успенської лаври. Ліс рубали в грудні, тому, кажуть, деревина і виявилася непіддатливою часові. На той час Пляшева біля витоків річки Пляшівки була селом людним: тут пролягав шлях від відкритої ще в 1870-і роки залізничної станції Рудня-Почаївська, далі на Почаїв їхали кіньми або йшли пішки, отож битий шлях кишів від прочан – убогих і знатних.
Через це ж село до Почаївської лаври в 1913 році їхав цар Микола ІІ. Він проявив інтерес до церкви архістратига Михайла, подарував їй ікону Божої Матері в дорогому, оздобленому діамантами окладі (викрадена в 80-і роки).
У 1914 році, під час наступу австрійців, ними було збито купол церкви. Через рік її відремонтували. Не одне покоління сельчан задовольняло тут свої духовні потреби.
В 1960 році комуністичні борці з релігією храм закрили. Звісно, селяни обурювалися, але протистояти органам влади не мали сил. Ідучи на певні поступки, комуністичні чиновники запропонували обладнати в культовому приміщенні шкільний клас – школа розташовувалася поряд. Однак директор Надія Кравченко і вчителі, аби не чинити богохульства, взялися самотужки домуровувати клас до старої школи, а церкву не зачепили. У 1967 році в села забрали його історичну назву, натомість назвали Жовтневим – певна річ, на честь жовтневих подій 1917 року в Петрограді. Мотивували такий крок тим, що на території району два населених пункти носять однакову назву – Пляшева. Між тим, Пляшеву біля витоків Пляшівки цілком можна було б іменувати Пляшевою Верхньою.
У 1984 році, під кінець брежнєвсько-андроповсько-черненківської епохи, районні партійно-радянські керівники надумали розвалити церкву. Одного серпневого дня всіх ветеранів війни з Жовтневого викликано в райцентр Червоноармійськ – нібито на медичне обстеження. А поки найбільш авторитетні люди села, його старійшини їздили автобусом по місту, із здивуванням довідуючись, що в лікарню їх ніхто не викликав, у Жовтневе за вказівкою райкому партії було стягнуто відповідну техніку – автомашини для вивезення церковного начиння, кран для зняття купола, трактори... Організовувати акцію, – мабуть, не з власної волі, а за вказівкою «згори», –наїхали працівники райкому КПУ, райвиконкому, прокуратури, міліції, держбезпеки... Привезли із собою навіть нетутешнього священика, який переконував парафіян, що церква стара, в аварійному стані.
Перед цим драматичним днем по селу ширилися чутки, що церкву влада хоче зруйнувати. Приклад свавілля вже був у сусідній Іванівці, де кілька років перед цим храм завалили з допомогою військових. Тому прибуття значної кількості приїжджих у Жовтневе відразу ж насторожило населення: до церкви кинулися жінки з ферми, з полів, з току. Залишена напризволяще невимкнена зерносушарка невдовзі зайнялася, на щастя, значного збитку пожежа не завдала, її швидко приборкали. Але це ще більше розбурхало настрої натовпу: замість працювати, люди мусять кидати роботу і боронити православну святиню. Люди лягали під колеса машин, загороджуючи їм дорогу. У тих, хто пробував підступитися до церкви і взятися за її руйнування, посипалося каміння. Діставалося і невинним. З травмою від розбитого скла потрапив у лікарню шофер, якого керівники району примушували везти в іншу церкву храмову атрибутику. Але частину начиння все-таки потрапило в діючу церкву в іншому селі.
Метушня в центрі Жовтневого продовжувалася близько п’яти годин. Завдяки рішучості таких людей, як пасічник Степан Стрільчук, рільник Євгенія Стрільчук, комбайнери Микола Коб’юк і В’ячеслав Світозельський та іншим, церкву вдалося відстояти. Ще більше тижня селяни вдень і вночі чергували біля храму, побоюючись підступів із боку тих, хто не зміг здійснити задумане. Знехтувати громадською думкою вони вдруге, однак, не наважилися. Не було й переслідувань щодо тих, хто виявили найбільшу активність і рішучість, кидали каміння в начальство. Дісталося хіба що сільським активістам – за недостатню роз’яснювальну, атеїстичну роботу серед населення. Директора школи Івана Суходольського викликали на засідання бюро райкому партії, але й він обійшовся «гострою розмовою» – за нього заступився завідувач райвідділу освіти, людина передових поглядів.
Після конфлікту представники влади домоглися згоди від парафіяльного активу на пристосування церкви під заклад культури й мистецтва. Меблева фабрика, яка мала шефські зв’язки з місцевим колгоспом, отримала громіздке завдання – забити дошками купол і вівтар церкви, аби приміщення можна було прилаштувати під музей дитячих виробів. Цей музей діяв із 1984 до 1988 року, але, зрозуміло, мало хто сюди заходив – ідея із самого початку виявилася нежиттєздатна. Щоправда, можливо, якраз існування музею і відвернуло остаточно увагу найбільш войовничих атеїстів від нездійсненого руйнівничого задуму, адже цього давнього храму вже в партзвітах буцімто не існувало.
Лише в 1989 році церква знову набула свого первісного духовного статусу, тут відновилося богослужіння.