Цьому чепурному селу, яке розташоване біля Радивилова і вже сприймається як передмістя, понад 450 років. Із документів, що дійшли до нашого часу, знаємо: вперше згадане воно в опису Луцького окружного замку за 1545 рік – там у числі городень (маєтків) значиться й городня Олександра з «Опаріпес» Коритенського, а також городня Андрія Русиновича і брата його з Опаріпес і з Немирова. Легенда пояснює досить незвичну назву села так: воно було придбане у власність за пару добрих псів.
Опарипси розташовані при річці Слонівці, хоча в минулому столітті волинський краєзнавець М. Теодорович записав: «...при речке Лоновке». Належали тоді до Радивилівської волості Кременецького повіту.
З 1795 року село опинилося майже при самому кордоні Російської імперії. Поблизу діяв митний пост, проходила лінія нагляду прикордонної варти. І все ж це не могло зашкодити нелегальному переходові кордону, контрабанді. Окремі сельчани підзаробляли тим, що виконували роль провідників. У 1805 p. через Опарипси йшли війська Михайла Кутузова.
Певне уявлення про село дає і скарга солдатки Анастасії Зайцевої від 17 вересня 1845 p., яка збереглася в Центральному державному архіві України (ф. 442, оп. 452, с. 85). Жила жінка в Опарипсах, що належали тоді генеральші Турно. Чоловік Анастасії служив каноніром (солдатом артилерії) у Радивилівському військовому загоні. Жінка скаржиться у військове міністерство (звідти лист переслали київському генерал-губернатору Д. Бібікову) на те, що перебуває в щонайбіднішому становищі. Так само живуть родичі, зокрема, сестра Текля Гаврилюк, удова. Доводиться відбувати дуже обтяжливу панщину і різні повинності, стягують подушне, рекрутське та інші платежі, із кожної душі більше чотирьох карбованців сріблом щорічно. «Ганяють щоденно з різками заказні на панщину, – говориться в скарзі, – на відбування шарварків – по 12 днів; майже без ліку щодня стягують ще, окрім згаданих платежів, на сотських, десятських, подорожчину, а також обтяжують виробленням різного прядива (як-от конопель, льону), та ще по одному корцю проса». Як бачимо, в ті часи в тутешніх місцях вирощували льон, коноплі. Коли за Анастасію спробував заступитися її чоловік, поміщики Твардовський та Гашинський хотіли його закувати в кайдани і заслати в Санкт-Петербург, а жінку відправити на поселення. Для кращого розуміння змісту скарги варто зазначити, що шарварки являли собою додаткову до панщини повинність щодо будівництва й ремонту мостів, шляхів, панських будинків тощо. Десятські й сотські були виборними посадовими особами із селян для виконання поліцейських та різних громадських обов’язків. Корець проса – це 100 кілограмів. Для малоземельного селянина – чимало.
Але жили люди не лише хлібом насущним.
Ще в 1880-і роки в Опарипсах використовувалася церква, збудована 1705 року й освячена в ім’я Собору Пресвятої Богородиці. Проте була вже доволі ветха, тож наприкінці століття парафіяни взялися за спорудження нової. Церкві належали землі: садибні з городом – 3 десятини 129 сажнів, орні – 28 д. 384 с., сінокіс – 4д. 2106 с., під хутором із лісом – 5 д. 1875 с. У теперішніх одиницях виміру загальна площа складала понад 40 гектарів. Право церкви на ці землі було підкріплене віддавним листом підземельної комісії від 7 вересня 1840 p., згодом, у 80-і роки, це підтвердив і тутешній поміщик Каєтан Мьончинський, щоправда, власником Опарипсів у цей час був князь Урусов.
Відомо, що тоді ж в Опарипсах було 155 дворів, де жили 1038 православних та 31 римо-католик. Священиком із 1887 p. був Андрій Йосипович Петрицький. Обов’язки псаломщика виконував Костянтин Семенович Ленчевський. У роки Першої світової війни Опарипси опинилися в зоні бойових дій. Тут відбувалися поєдинки між російськими та австро-угорськими військами. Зокрема, запеклі бої у липні 1916 p. вела 9-а армія генерала Сахарова. На вимогу російського командування десятки сімей було вивезено в глиб імперії.
Потім на житті села не могло не позначатися й багато з того, що вписано в історію Радивилова: часта зміна влади, артобстріли, пожежі, пограбування. За Польщі молодь Опарипсів брала участь у діяльності таких організацій національно-визвольного спрямування, як «Просвіта», «Пласт», ОУН. У 30-і роки Опарипси не раз відвідував відомий письменник Петро Козланюк. Після війни в селі був створений колгосп (голова М. Михалюк), згодом об’єднаний із бугаївським.
Нині в Опарипсах діють сільськогосподарський виробничий кооператив, початкова школа, фельдшерсько-акушерський пункт, магазини, клуб. У 2002 р. біля села пролягла об’їзна автомагістраль Київ – Чоп. Церква належить до УПЦ Київського патріархату. В селі понад 260 дворів, близько 750 жителів. Забудовуються нові вулиці Бродівська, П. Стрижака, Пшенична, Набережна.