Уперше прізвище цього українського церковного діяча ХYІІ – початку ХYІІІ століття я зустрів у «Літописі» Самійла Величка, де записано: «...вся руська волинська шляхта вибрала з-поміж себе на ту овдовілу Луцьку й Острозьку єпископію одного значного і заслуженого в Короні, також волинського шляхтича і вченого чоловіка Димитрія на Жабокриках Жабокрицького, земського луцького писаря...» Жабокрики, точніше Великі Жабокрики – колишня назва села Довгалівки. А що Самійло Величко мав на увазі саме наші Жабокрики, підтверджують луцькі документи судових розглядів, котрі відбувалися в ХYІ столітті. В них, коли йдеться про Жабокрики, згадуються і сусідні населені пункти – Теслугів, Борятин, Добровода, Піщанка тощо, а в з’ясуванні приватновласницьких стосунків навколо Жабокриків, крім Федори Свинюської, Марка Журавницького, Тихона Хом’яка, Олексія Козинського, князів Максиміліана Вишневецького і Богуша Корецького, брали участь Гурин, Лесота й Іван Жабокрицькі. Цілком очевидно, що прізвище їхнє походить від назви маєтку – села Жабокрики.
З цього ж роду був Дмитро Жабокрицький, більше відомий в історії Української православної церкви як єпископ Діонісій. За даними історика церкви Івана Власовського, народився Дмитро Жабокрицький у Луцьку в другій половині ХYІІ століття. Батько його був православним, мати сповідувала католицьку віру. Навчався Дмитро в Краківській академії. Як уже сказано, був земським писарем у Луцьку. Очевидно, не раз навідувався у свою вотчину – Жабокрики. У 1695 році, після смерті луцького єпископа Афанасія Шумлянського, православне духовенство, члени братства й шляхта Луцької єпархії обрали керівником Луцької катедри світського шляхтича Жабокрицького, відомого своїм ревним ставленням до православ’я, а також начитаністю та вченістю. Ще до обрання він сприяв відновленню й облаштуванню Кременецького Богоявленського братства. Про це знайшов згадку в книзі «Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края» (Санкт-Петербург, 1888).
Після виборів контакти з Жабокрицьким налагодив сам польський король Ян ІІІ Собєський. Він дав йому грамоту на цю катедру, і той прийняв чернецтво з ім’ям Діонісій. Король мав надію, що своїм доброзичливим ставленням схилить новообраного єпископа до прийняття унії. Адже через сотню літ після відомої Берестейської унії 1596 року, яка намагалася об’єднати католицизм і православ’я, Волинь, будучи в складі Речі Посполитої, все ще значною мірою зберігала вірність православ’ю і не бажала йти на поступки. Наступник Собєського Август ІІ віддав йому в керівництво Овруцьку архімандрію і монастирі – Гощанський (на Волині) та Підгорецький (у Галичині). Незгоду з обранням Жабокрицького висловив львівський єпископ Йосиф Шумлянський, брат померлого Афанасія, адже тимчасово взяв Луцьку єпархію під своє керівництво, а нове призначення з ним не погодили. Діонісій Жабокрицький з гідністю зауважив: «Я тобі не молюся, ти мене й не помилуй».
Уже мало відбутися висвячення Жабокрицького в єпископи, але церковні чвари взяли гору: в Києві несподівано знайшли канонічну перешкоду, адже Дмитро свого часу був одружений (із вдовою), хоч потім із нею розлучився. До того ж хтось пустив поголос, що він мав і другий шлюб. Висвячення відклали «до з’ясування обставин», передали справу на розгляд московського патріарха. Шумлянський міг торжествувати перемогу. Але й Жабокрицький не збирався здаватися. Привезли єпископа Йосифа Стойку (із Мармароша), який не став вникати в деталі конфлікту і висвятив Діонісія. Що тут зчинилося! Якщо раніше лише польська шляхта забороняла в своїх маєтках визнавати Жабокрицького як єпископа, то тепер збунтувалися і деякі православні. Польський уряд розпочав судовий процес, звинувачуючи Діонісія в тому, нібито він обманом дістав королівську грамоту. В усьому цьому проглядався натиск католицизму на останній осередок православ’я в Польщі.
Сім років будучи фактичним керівником Луцької катедри, Жабокрицький з усіх сил відбивався від нападок, дотримувався канонів православ’я. Але врешті-решт його волю зуміли зламати – в 1702 році він перейшов в уніатство. І відразу ж уніатська церковна верхівка заявила, що канонічні перешкоди були надуманими, дала факту першого шлюбу казуїстичне тлумачення, а другий розцінила як недоведений. Королівським універсалом Жабокрицького затвердили на Луцькій катедрі. Після смерті Йосифа Шумлянського він отримав в управління уніатські церкви та маєтки уніатських митрополитів у Київському воєводстві. Але зберігали вірність православ’ю настоятель Почаївського монастиря Саєвич та інші ієрархи. Усвідомлюючи значення втрати Луцької катедри, православні ще більше збунтувалися. Їх підтримали російські військові, які прийшли в наш край у зв’язку з війною Росії та Польщі проти Швеції. З огляду на можливу фізичну розправу Діонісій втікає до Угорщини.
Повернувся в 1708 році, його схопили колишні одновірці і віддали росіянам, котрі незадовго перед тим розорили село Жабокрицького Жерівці біля Овруча, де зберігалися священні речі Луцького собору. Єпископа Діонісія вивезли в Петербург, а звідти відправили на Соловки, де з 1711 до 1715 року, до смерті, перебував він у Соловецькому монастирі. До речі, на засланні до нього приязно ставилися тамтешні архієпископи холмогорські, українці Рафаїл Краснопольський і Варнава Волостковський.
Діонісій Жабокрицький, таким чином, був останнім православним єпископом на Волині за часів Речі Посполитої, після нього спробували було поставити на єпархію Кирила Шумлянського, але католицька й уніатська шляхта в Луцьку вже не бажала відступати із завойованих позицій. І в селах, що нині входять до Радивилівського району, було запроваджено уніатство. Греко-католицький обряд у церквах тут утримувався до остаточного розподілу Польщі сусідніми державами в 1795 році.