Володимир Ящук, "Радивилів"                   

Приятель Пушкіна – Петро Каверін

У прикордонну варту він, відставний полковник Петро Павлович Каверін, поступив 11 квітня 1838 року і був призначений командиром Волинської прикордонний бригади, штаб якої дислокувався в Радивилові. Тут і оселився – ймовірно, в районі нинішнього залізничного вокзалу, де в основному жило місцеве начальство. У документах того періоду, які стосуються нашого містечка, я не раз натрапляв на це прізвище. Наприклад, у ніч з 4 на 5 серпня 1854 року в Радивилові сталася велика пожежа, згадується, що в її гасінні брала участь і прикордонна варта з командиром полковником Каверіним. У волинського краєзнавця Миколи Теодоровича занотовано, що кладовищна церква св. Павла Фівейського в Радивилові була споруджена 1856 року вдовою таємного радника Євдокією Каверіною. Петро Павлович, як виявляється, помер роком раніше, 30 вересня 1855-го.

Тільки недавно я встановив, що йдеться саме про ту людину, якій Олександр Пушкін присвятив добре відомі вчителям зарубіжної літератури вірші «До Каверіна» і «До портрета Каверіна». У главі І «Євгенія Онєгіна» Каверін згадується як друг Онєгіна. Той квапиться обідати у відомий ресторан “Таlon”, будучи впевнений,
Что там уж ждет его Каверин.

Вошел: и пробка в потолок...
З Олександром Сергійовичем вони потоваришували ще в петербурзькі ліцейні роки Пушкіна – у 1817-му, коли в Царському Селі стояв лейб-гвардії гусарський полк. І хоча Петро був на шість років старшим (народився 9.09.1794 р.), це не стало перешкодою. Зокрема, він утаємничено розповідав безліч подробиць про двірцевий переворот 1801 року. Одна з нічних розмов про останній день і трагічну ніч у житті “увінчаного лиходія” Павла І настільки схвилювала Пушкіна, що згодом спонукала написати оду “Вольність”. Поет то поривався до вищого світу, то поринав у шумні гуляння. А в цьому останньому відчайдушні гусари Каверін, Молостов, Соломирський виявилися неперевершеними заводіяками. Недаремно Олександр Сергійович наділив Каверіна характеристикою «magister libidii» — «наставник у розпусті», адже той дивував аристократів любовними подвигами, кількістю випитого в один присід вина й грандіозністю картярських ставок.
В нем пунша и войны кипит
всегдашний жар,
На Марсовых полях он грозный
был воитель,
Друзьям он верный друг,
красавицам мучитель,
И всюду он гусар.

(«До портрета Каверіна»).

Під командою такого поручика-гусара, а потім штабс-ротмістра «золота молодь» успішно атакує юних акторок імператорських театрів, тільки-от перемоги виявляються з гірким присмаком; про це Пушкін оповідає в листі Мансурову, лаючи... сифіліс. Утім, у вірші «До Каверіна» поет знаходить виправдання безумним гулянням: Молись и Вакху и любви.
И черни презирай ревнивое роптанье:
Она не ведает, что дружно можно жить
С Киферой, с портиком, и с книгой, и с бокалом;
Что ум высокий можно скрыть
Безумной шалости под легким покрывалом.

Настрої «черні» в цей час не дуже-то переймали Олександра, принаймні, як зазначають пушкіністи, у нього ніколи не було й гадки звільнити своїх кріпаків, річну працю яких він протринькував за одну ніч за ломберним (обтягнутим сукном чотирикутним складаним) картярським столом, не спадало на думку дати «відпускну» бодай єдиній Орині Родіонівні, няні дитинства. Каверін жив на широку ногу, багато позичав, головним чином на ресторанні забави, часто забував повертати борг. Мавши гроші, засідав за картярські баталії до повного програшу, а коли траплявся виграш, навіть обурювався: навіщо він йому? На виграні гроші вгощав шампанським і вином друзів та приятелів, у їх числі Пушкіна, сам набирався до нестями.

Без будь-якого зніяковіння, побившись об заклад, він міг голяком проскакати верхи Невським проспектом чи в’їхати на коні у танцювальну залу вельможного палацу. І йому, безалаберному дотепникові й пустуну, прощали ці витівки. Перший «подвиг» Каверін звершив ще у 1812 році. Бонапарт зі своїм оточенням утікав старою Смоленською дорогою. Гусари святкували перемогу, вино лилося рікою – і враз отямилися: воно скінчилося. Аж тут долинула чутка, нібито десь поблизу рухається обоз Наполеона з різними хмільними напоями. І зірвиголови під началом Каверіна наважуються ринути в бій, незважаючи на те, що «скарб» охороняють півсотні стрільців. Яким же було розчарування, коли виявилося, що в бочках не вино, а кельнські парфуми. Втім, вони були на спирту, отож вояцтво пило їх, лише трохи кривлячись від набридливих ароматів. А на ранок з похмілля Каверін з товаришами налітає на французький авангард і розбиває його вщент. І знову свято відзначають розпиванням одеколонів, при тому й щедро роздаровують їх селянам.

Другий «подвиг» Каверіна припав на рік 1817-й. У будинку Миколи Тургенєва, на Фонтанці, Петро в присутності Пушкіна залпом випиває з горла без перепочинку п’ять пляшок шампанського. Після цього відчиняє вікно третього поверху й... виходить погуляти. Усі з острахом гадали, що він ось-ось зірветься й упаде на мостову. Між тим, підхопивши шосту пляшку “Кліко”, гуляка ступає на карниз, іде по ньому, декламуючи сатиричні рядки про покійного імператора Павла. Звичайно, на ранок Каверін нічого не міг згадати про свої витівки, навіть зразу ж записаний його віршований експромт (занотував Пушкін) не викликав жодних просвітлінь пам’яті. Напився наш герой неспроста, адже двома днями перед тим вийшов із в’язниці, куди потрапив за участь у дуелі зі смертельним фіналом. Цікаво, що Каверін, який до цього вже вбив на дуелях не менше дюжини особистих ворогів, цього разу постраждав не за участь у перестрілці. Йдеться про так звану «дуель чотирьох», у якій обмінялися пострілами відомий літератор Олександр Грибоєдов, Олександр Якубович, граф Василь Шереметєв і граф Олександр Завадовський. Легко здобуваючи серця петербурзьких балерин, Завадовський вирішив розважити одну з них тим, що викликав на дуель її колишнього покровителя Шереметєва. Заради жарту приєдналися в ролі суперників ще двоє з вищого світу. Секундантом визвався стати Каверін. Але Шереметєв іронічного підтексту не зрозумів, тому мало не вбив Завадовського. Розлютившись, той вистрілив без промаху. Каверін, сповнений благородства, взяв на себе обов’язок залагоджувати справу з поліцією, за що й потрапив на три доби в кутузку. Між іншим, Грибоєдова ця трагічна дуель настільки шокувала, що він усамітнився і засів писати “Горе з розуму”.

Ще про особливості характеру Каверіна. Коли Шереметєв, поранений у живіт, за спогадами очевидців, “став ниряти по снігу, як риба”, Петро Павлович підійшов до нього і сказав з великою холоднокровністю: “Що, Вася? Ріпка?” Ріпа була свого роду ласощами простолюду, і вираз звучав як іронічна бравада: мовляв, чи смачно тобі, чи добра закуска? Культурне коло Каверіна, оповідаючи про це, не засуджує його за цинізм. За походженням Петро з дворян Московської губернії, батько Павло Микитович займав доволі солідне становище – калузький губернатор, згодом сенатор, мати Анна Петрівна була побічною дочкою Корсакова. Петро навчався в Московському університетському пансіоні (з 1808), Московському й Геттінгенському університетах. Працював перекладачем (з 1810), з 1813 року – на службі (сотенний начальник Смоленського ополчення), як ад’ютант генерала Вістицького брав участь у закордонних походах (Дрезден, Лейпціг). Після кількох переведень по службі опинився у Царському Селі.

Усе своє недовге життя Пушкін підтримує контакти з Каверіним, час від часу зустрічається, листується з ним. У 1919 р. Петра переводять у Павлоградський гусарський полк майором, у 1923-му вийшов у відставку підполковником. Після виступу декабристів його, як члена Союзу благоденства, за царським повелінням не чіпали. Знову поступив на службу в Санкт-Петербурзький драгунський полк у 1826-му (майором), менш як через рік перевели в Курляндський драгунський. Був учасником російсько-турецької війни 1828 – 1829 років, брав участь у багатьох битвах. У 1831 році опинився серед тих, хто придушували польське повстання. Вийшов у відставку полковником у січні 1836-го, за рік до останньої дуелі Пушкіна (загалом Олександр Сергійович, стверджують знавці, був причетний до 21-ї). Листування відображає характер стосунків – легковажних, грубуватих. Пушкін, приїхавши в Москву після вимушеного заслання і оговтавшись після аудієнції з Миколою І, який взяв на себе особисту цензуру його писань, розчаровано пише Каверіну 18 лютого 1827 року: “Здесь тоска по-прежнему... частный пристав Соболевский бранится и дерется по-прежнему, шпионы, драгуны, бля(...) и пьяницы толкутся у нас с утра до вечера”. А ось одна з останніх записок Пушкіна, відправлена менш як за рік до дуелі з Дантесом, найбільш вірогідно, в лютому 1836 р. з Петербурга французькою мовою: "Mille pardons, mon cher Kaverine, si je vous fais faux bond — une circonstance imprеvue me force а partir de suite” (переклад: “Тисяча вибачень, милий Каверін, за те, що я не стримаю слова – непередбачена обставина примушує мене виїхати негайно”). Отже, свої приятельські почуття до Петра Павловича Каверіна Пушкін проніс через усе доросле життя.

Радивилівський період службової кар’єри Каверіна припав на той час, коли Пушкіна вже не стало. Не відомо, як поводив себе в нашому містечку колишній заводіяка й пияк, ймовірно, не відмовляв собі в розвагах, хоча й мав уже поважний вік – поза сорок, тож навряд чи погодився б скакати верхи в чому мати народила. Судячи з усього, дослужився до високого цивільного чину таємного радника, який рівнявся військовому – “генерал-лейтенант”. А це таки щось вартувало. Ймовірно, отримав підвищення з нагоди свого 60-річчя. До старості мусив забути про безтурботні вибрики молодості, – вони нагадували й про трагедії, про загибель Олександра Сергійовича...

Помер Каверін у віці 61 року. Його вдова Євдокія, виділяючи кошти, ніяк не могла спорудити церкву на кладовищі всього за рік після кончини чоловіка. Мабуть, розпочинали справу ще разом. Ця церква збереглася до наших днів, кілька літ тому, прийшовши в цілковитий занепад, була частково реставрована православною громадою – у вигляді каплиці. Можна припустити, що під стінами споруджуваного храму (тоді першого православного в місті) і упокоїлися останки друга Пушкіна. Поряд із колишньою церквою стоїть висока родинна усипальниця у вигляді каплиці. Давним-давно розграбована й значною мірою поруйнована, без меморіальних таблиць, вона була відновлена в один рік із храмом – як парафіяльна каплиця. Зо три десятки літ тому від старожилів міста я чув переказ, що то була гробниця знаного генерала. Можливо, Каверіна? Між іншим, біля цієї каплиці – непогано збережена швидкоплинним часом могила князя Петра Вадбольського (1831 – 1885), майже сучасника Каверіна. На незначній відстані – захоронення відомих людей Радивилова ХІХ ст., з не затертими написами на пам’ятниках: надвірного радника Олексія Солодова (1765 – 1822), митного працівника, титулярного радника Йосипа Александровича (пом. 1838), генерал-майора Олександра Крамера (1800 – 1871), колезького радника Андрія Малишева (пом. 1881), надвірного радника Петра Урсин-Нємцевича (1828 – 1889), статського радника Георгія Петрова (пом. 1896) та інших.

Очевидно, й Каверіна мав на увазі Оноре де Бальзак, коли в дорожніх нотатках 1847 року записав, що в Бродах і Радзивилові він затримався у подорожі на вісімнадцять годин, але коротати час допомогла дружина начальника митного округу пані Гаккель, яка “скликала в свою вітальню все тамтешнє начальство”.

 

Hosted by uCoz