Микола Похільченко – яскрава й багато в чому суперечлива постать. Йому випало жити й працювати в часи, коли панівною була комуністична ідеологія. Це визначило віхи біографії. Найбільш важливою стала посада першого секретаря Червоноармійського райкому партії, яка допомогла Миколі Степановичу сповна розкрити свої організаторські здібності. Неспроста вже в роки незалежності України одна з нових вулиць у східному мікрорайоні Радивилова була названа на честь М.Похільченка. Цим висловлено повагу значному вкладу керівника в розвиток району й міста в 1970 – 80-і роки. І далеко на другий план відійшли всі ті помилкові, “більшовицькі” рішення райкому й особисто “першого”, котрі, як правило, диктувалися вищестоящими партійними органами.
Радивилівські журналісти Олена Кондратенко і Василь Семеренко зібрали спогади ряду керівників різного рівня (колишніх і нинішніх), яким випало йти непростою життєвою дорогою, що називається, пліч-о-пліч із Похільченком. Марія Юрчук, Петро Вегера, Григорій Стецюк, Олег Козак, Григорій Тимочко, Євген Гудима та сама Олена Кондратенко згадували про невсипущу енергію Миколи Степановича, його різнобічні інтереси, наполегливість у досягненні наміченого. “Газифікація в районі почалася при Похільченку, – наприклад, підкреслює М.Юрчук, – можливо, й різко обійшовся де з ким, але не підписав документ на прокладання газопроводу територією району, доки не заручився реальною гарантією газифікації наших сіл. Таким чином і з’явився перший газ у Митниці, Рідкові ще у 70-і роки”. “Будучи агрономом за освітою, – зазначає П.Вегера, – Микола Степанович максимум уваги приділяв розвитку сільського господарства. Скільки нових технологій за 70 – 80-і роки було впроваджено на тваринницьких фермах – потужні власні кормоцехи, молокопроводи, у рільництві – високоврожайні сорти зернових, картоплі, цукрових буряків”. “Дуже любив спорт, – додає Г.Тимочко. – Брав участь у змаганнях із волейболу – виступав за команду держустанов, яка неодноразово ставала чемпіоном району. Він був ініціатором створення футбольної команди “Сокіл” і надавав їй фінансову підтримку”. О.Козак говорив про його простоту й доступність для робітників, Г.Стецюк наводив факти про зміцнення матеріальної бази медичних закладів за підтримки “першого”.
Ось один із характерних спогадів про Похільченка – міркуваннями поділився
Євген Гудима, колишній завідуючий райвідділом народної освіти: “Батьківщини,
Матері, Часу не обираємо ми. Вони обирають нас. Людина в просторі, людина в
часі. Всього два відліки! Перехрестя... Стоп! То хто ж ти, людино? Для чого
прийшла в цей світ і що змогла сказати? Микола Похільченко... В часі і просторі.
Простір – невеличкий наш район, час – період застою. Живи й посміхайся. Стрижи
купони. Так і робили. Люд повалив із села у місто. 500-700 крб. – і вам
відведуть ділянку під забудову. Будуйтесь. Роботи не бракує. Годуйте свої свині.
Грису вистачить на всіх. Так і було. Так і робили. До нього! А тут усе
змінилось. Одразу. Попередник переважав його розумом і досвідом, хитрістю й
зв'язками, але у сні бачив зірку героя, зате людей помічав мало. Люди для нього
були учасниками мітингів, де вихвалялись дуті досягнення. А корів же доять люди,
землю орють трактористи. Не думаю, що свідомо, вірогідніше - інтуїтивно Микола
Похільченко пішов до них – з повагою, з любов'ю, із відкритим серцем. І
результати не забарились. Район почав робити кроки вгору – у всіх напрямках.
Саме так. У всіх напрямках. Насамперед – у будівництві. Соціальній сфері. Школи,
клуби, дитсадки, житлові будинки... Рахунок пішов десятками. Знову ж таки.
Будують люди. Людей бракувало. Усіх будівельників знав від начальника до
сторожа. Кого на прізвище - Гунько, Ралець, кого просто на ім’я - Остап, Назар,
але всіх переконував і добивався здачі об’єктів у строк. Будівельники теж
платили йому вдячністю — за увагу. за виділене житло, за доступність. Сьогодні
важко повірити, що табір відпочинку школярів «Веселка» був збудований усього за
3 місяці. 1-го квітня 1979 року ми з архітектором П.Надорожняком забивали
кілочки, а 5-го липня дитяче містечко вже прийняло першу зміну. Директором
табору був Г.Костюк із Козина. Здали табір – повалили делегації, аж до
міжнародних. Під час чергових відвідин виряджаємо гостей, а тут за десяток
метрів деркочуть трактори. А в таборі сонний час.
– Тут би лісочок, – кажу.
Подумав Похільченко мить – і до машини:
– «Берег», я – «Берег-1» (позивний
радіостанції)!
Викликає В.Макотринського і В.Панасюка.
Невдовзі
з’явились голова колгоспу і лісничий.
– Будемо ліс садити. Скільки тут у
тебе гектарів?
– До п'ятнадцяти. Але ж це сільгоспмасив. На вилучення
потрібен дозвіл – і навіть не Києва, а з Москви.
– Гектари засієш на болоті
за Сестрятином, осушуй. І вже до Панасюка:
– Саджанці є?
– Знайдемо. От
якби людьми допомогли.
З радістю втручаюся в розмову:
– Та я обидві міські школи виведу.
І виріс ліс. Шумить на радість людям уже понад 25 літ.
З великою повагою ставився до вчителів і лікарів. Згадаймо, скільки нашого брата отримало й поліпшило завдяки йому.
...Захворів блискучий математик В.Бублик. Звертаюся за допомогою. Академіка Ромоданова телефоном розшукав у Москві; і транспорт, і супровід до Києва знайшовся відразу. На жаль, хвороба виявилася невиліковною.
Таких епізодів можу навести сотні. І, власне кажучи, тут мова не про Похільченка, а про людину й владу, яка, як відомо, псує людей. Можу додати, що Микола Похільченко, будучи не рядовим служакою системи, ідеологічною зашореністю не відзначався. Крізь пальці дивився на великий відсоток безпартійних серед освітянських керівників. Більше того. С.Гладюк народився в ГУЛАГу, куди заслали батьків – активних учасників УПА. Це не завадило йому довгий час очолювати Михайлівську школу.
Але найкращий пам’ятник Миколі Похільченку – мені здається, не будинки і школи, дитсадки й лікарня, а плеяда керівників, яких він поставив біля керма і які достойно пройшли випробування часом. Це Віктор Железняк, Володимир Варфалюк, Григорій Стецюк, Петро Вегера, Григорій Павлюк, Василь Бондар, Галина Дмитрук, Олексій Бужанський, Михайло Котюк, Микола Савчук, Володимир Балуцький і багато інших. Він жив для людей, а це нелегка ноша. Можливо, саме тому й рано пішов із життя”.
До наведеного переліку прізвищ варто додати імена тих, які пройшли школу загартування в команді Похільченка. Це – Володимир Ткачук, Анатолій Грисюк, Віктор Грановський... Колегами й соратниками були нині покійні Григорій Мащук, Борис Ворожбит, Михайло Лиходій, Віктор Сімейко, Микола Даниленко, Володимир Олійник...
Народився М. Похільченко 20 грудня 1936 року в селі Тулин Житомирської області. Трудову діяльність розпочав у 1955 році колгоспником. Служив в армії. У віці 27 літ закінчив Житомирський сільгоспінститут, отримавши диплом агронома. Потрапив на роботу в Березне на Рівненщині, і наш край виявився для нього рідним назавжди. Трудився агрономом у Березнівському райсільгоспуправлінні, обирався головою райкому профспілки працівників сільського господарства. Наполегливість, ініціативність не залишилися непоміченими. З 1966 року М.Похільченко – у Червоноармійському районі: головний агроном райсільгоспуправління, у 1971 – 1974 роках – його начальник. Затим починається партійна кар’єра: Миколу Степановича обирають другим секретарем райкому КПУ, а в 1975 році – першим (був до 1988 р.). Саме цей час виявився найбільш плідним у його біографії – влада, давши реальні важелі впливу, допомагала втілювати в життя масштабні плани: у сільському господарстві, промисловості, та найбільше – в соціально-культурній сфері.
Однак деколи давалася взнаки недостатня самокритичність “першого”, що оберталося “проколами”. За це критикувала партійна преса. Після однієї з таких публікацій Миколу Степановича направляють у Рівне першим заступником голови облагрооб’єднання, через два роки – головою облагропромради. Лише кілька місяців пропрацював начальником відділу в справах колгоспів ради колгоспів області. Передчасна смерть у 1992 році перекреслила всі життєві задуми. Провести керівника в останню путь зібралося стільки людей, скільки на жоден похорон у цьому невеликому місті ніколи до того й після того не сходилося. Здається, враз усі збагнули, якого діяча втратили місто, район, область і постаттю якого масштабу насправді був Микола Похільченко.
Залишилася пам’ять, добра пам’ять людей, яким він допомагав утвердитися, розкрити свій хист, сприяв у вирішенні побутових і просто житейських проблем. Навіть ті, хто з його волі потрапляли в немилість і зазнавали партійних покарань, по-моєму, не схильні характеризувати Похільченка негативно. Бо його справи, здобутки переважили все. Вони – та істинна міра великого таланту, яка не знецінюється.