Повалили каплицю, збудували буфет (Радивилів)
Хто приїздить у Радивилів і з залізничного вокзалу йде до центру міста, неодмінно звертає увагу на гарну муровану каплицю з великим і малим куполами, що виблискують жерстю. Це каплиця святої рівноапостольної Марії-Магдалини. Збудована в 1990 році. Але тільки люди старшого віку в місті пам’ятають, що на цьому місці до початку 60-х років стояла інша каплиця зі значно більшим куполом. Але з волі комуністичних правителів її розвалили.
Документи з історії Радивилова свідчать, що найдавніша каплиця на честь Марії-Магдалини була збудована на цьому місці ще 1715 року – на знак сумлінного моління й покути за гріхи перед Богом, в час великої епідемії холери. Місце то людне – дорога з Радивилова йде на Почаїв, відгалуження від неї, яке нині стало просто вулицею Лев’ятинською і веде до приміського села Лев’ятина, колись, очевидно, відігравало більш значну роль – цей шлях вів на Броди, проте в 70-і роки ХІХ століття основна частина його була використання для прокладання залізниці. Одне слово, багато поколінь людей, найчастіше прочани, які прошкували до святих місць Почаєва, спинялися біля каплиці перепочити, помолитися й набратися сил для дальшої подорожі (звідси до Почаєва кілометрів двадцять).
Каплиця вистояла у двох світових війнах, а Радивилів обидва рази на тривалі періоди опинявся в зоні бойових дій, перебував під окупацією. Наприклад, у 1944 році фронт неподалік від каплиці, за річкою Слонівкою, тримався майже чотири місяці, місто піддавалося артилерійському обстрілу, авіанальотам фашистів. Каплиця вижила, вона виявилася недосяжною для нехристів різного ґатунку. Але комуністичний режим, нав’язуючи безумовне поклоніння Леніну як боголюдині, всіма силами намагався витіснити зі свідомості народу істинного Спасителя й Господа нашого – Ісуса Христа. Не тільки церкви заважали більшовизмові нав’язувати владу Сатани. Судячи з усього, ставилося завдання знищити і якомога більше каплиць, речей християнського культу...
Парасковія Дмитрівна Куделко розповіла:
–Це було в 1962 році. Одного разу мене покликав на вулицю гамір. А живу я поряд із каплицею. Виявляється, сюди підігнали трактор, щоб завалити цю святу будівлю. Прийшли якісь районні керівники. Найбільше розпиналася жінка-активістка, переконувала людей, що каплиця стара, аварійна, що на цьому місці заплановане інше будівництво.
Раніше, ще до війни, в цій частині тодішнього Червоноармійська, поблизу залізничного вокзалу, була й Свято-Введенська церква. Але під час боїв за визволення міста снаряд, чи то німецький, чи радянський, пошкодив дерев’яну будівлю, що її вивершили ще під кінець ХІХ століття. По війні постало питання про ремонт храму. Радянська влада «не рекомендувала», мовляв, для невеликого міста вистачить і однієї церкви св. Олександра Невського. Та й розруха і злидні, на жаль, зробили парафіян податливими – де взяти кошти на ремонт? Бездоглядну будівлю, як мені розповідали, бо після війни була репресована, поволі розібрали на будматеріали. Влада до того неабияк заохочувала, адже виділяла під житлове будівництво ділянки колишнього церковного двору. Могили похованих при храмі російських прикордонних чиновників, солдатів Першої світової, таким чином, опинилися частково на територіях садиб. Речі із зруйнованого храму були передані парафіям міста і села Опарипси. У мене збереглися складені тодішнім активом церкви документи за 22 грудня 1948 року про те, що, наприклад, у церкву св. Олександра Невського передали: два дияконських стихарі, епатрахіль, підсвічники тощо, в Опарипси – чотири ризи, філонію, два комплекти вбрання послушників і т.д.
І ось тепер, через роки, вирішили взятися за каплицю. Я вже знала, що ця влада вміє не рахуватися навіть із людськими долями, не те що із культовими спорудами. Адже п’ять років за політичними звинуваченнями я провела в таборах Горьковської області (ст. Сухобезводна), Караганди, Красноярська. Реабілітована після смерті Сталіна.
Протести людей не допомагали. Прислані «спеціалісти» накинули трос на купол, трактор потягнув. У цей час нагодився один міський учитель, скинув піджак, узяв лом і заходився із завзяттям бити в стіни каплиці. Такої заповзятливості від нього ніхто не чекав, люди просто сторопіли. Треба сказати, за свій гріх він невдовзі був покараний Господньою карою – відступництво відобразилося на його здоров’ї. Ікони передали в міську церкву. Каплицю завалили, дошки вивезли. А невдовзі на тому місці й справді з’явився новий об’єкт – «забігайлівка».
Люди поставилися до нововведення насторожено, вороже. Але не всі. П’яничкам, як відомо, ні закони, ні моральні норми не писані. Місце, де раніше стояла каплиця, перетворилося на осередок гульбищ, п’яного крику й бійок.
А втім, на християнські свята до місця каплиці православні віруючі приносили квіти. Вряди-годи буфет приваблював нічних злодіїв. А вікна в ньому вибивали мало не щотижня – чи то самі пияки, чи, може, парафіяни, які не змирилися із втратою каплиці. Врешті-решт стало очевидним, що утримувати цю «точку» – значить терпіти більше збитку й людського невдоволення, ніж отримувати прибутку. Буфет закрили. Чимало літ так і стояла неприваблива будівля з вибитими вікнами.
Лише наприкінці 80-х років, коли повсюдно почалося відродження духовності, виникла думка відбудувати й каплицю Марії-Магдалини. До цієї справи доклав свого ентузіазму й місцевий осередок Руху. Допомогли сусідні парафії, із церкви св. Олександра Невського повернули ікону Марії-Магдалини. У 1990 році каплицю було освячено. А 29 вересня 1996 року недалеко від неї, за півкілометра від того місця, де стояла колись Свято-Введенська церква, вивершено храм Різдва Пресвятої Богородиці. На його освячення приїздив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.