51

Дмитро Іванович Дорошенко (1882 – 1951) – відомий український державний діяч, історик. Був членом Центральної ради УНР, головою її Генерального секретаріату, міністром іноземних справ в уряді П.Скоропадського. Жив в еміграції, викладав в університетах. Видав “Історію України 1917 – 1923 рр.”, “Нарис історії України” в двох томах. Залишив мемуари “Мої спомини про давнє минуле” (Вінніпег, 1949), де є й спогади про наш край. (Друкуються за сучасним правописом.) З цими мемуарами познайомив мене радивилівський вчитель історії Василь Ярмусь.

Літом 1911 р. приїхав до нас в Будаївку проф. Ів. Зілинський і запропонував зробити з ним подорож на Волинь; він дістав доручення від Російської Академії Наук дослідити архаїчні українські говірки, вже побував на Поліссю, на північній Чернігівщині, а тепер хотів побувати й на Волині. Я охоче пристав до його пропозиції, бо я сам ще не бував на Волині, хіба в переїзді, і мене дуже цікавила волинська старовина, а особливо поле нещасного для нас бою на берестецькому полі. Умовились, що поїдемо до Берестечка на галицькій границі. У Радивилові служив залізничним лікарем український письменник Модест Левицький, ми списались з ним, і він охоче пристав до нашої компанії, щоб разом з нами зробити невелику екскурсію до Берестечка і до деяких інших місцевостей на Волині. Годиться сказати бодай кілька слів про самого Левицького – вже давно небіжчика. Він був з роду графів Рогуля -Левицьких, – але сам зрікся графського титулу, відкинув першу частину свого прізвища, і навіть мало хто знав, що він – граф. Правдоподібно його рід був український, але спольщений. Дістав він прекрасне виховання, чудово володів французькою й польською мовами. Був щирим демократом-народолюбцем і справжнім лікарем-гуманістом, другом-опікуном бідноти, серед якої тішився великою любов’ю й популярністю. Я сам це бачив на власні очі під час нашої спільної подорожі. Його повісті й оповідання овіяні духом вищої людяності, зогріті глибоким співчуттям до всіх понижених і покривджених, між іншим з життя жидівської бідноти. Я познайомився з ним у Києві, як з членом ТУПу (Товариства українських поступовців. – В.Я.); він був директором школи для фельдшерів (лікарських помічників), але адміністрація звільнила його за українську пропаганду. Тоді він знайшов собі посаду лікаря на залізниці в Радивилові, на самому австрійському кордоні. Маючи безплатний білет від залізниці, він часто приїздив до Києва і підтримував з київською громадою постійний зв’язок.

Виїхавши з Зілинським із Боярки на ніч, ми ранком були в Радивилові. Трохи відпочивши, рішили вирушити до Берестечка кіньми, – іншого способу комунікації й не було. Левицький замовив візника – жида з парою коней. Я був здивований, що Левицький говорив з жидом жидівською мовою, а той ставився до нього з якоюсь особливою любов’ю й пошаною. Віз був не дуже зручний, ми розмістилися сяк-так, і Левицькому припало якесь невигідне місце, але він не озвався на те ані словом. Коли я в дорозі звернув на це увагу візникові, з яким мені довелося сидіти поруч, він відповів:»А хіба вони самі скажуть, признаються?» Їхати треба було години три-чотири, по дуже поганій дорозі, весь час понад самим австрійським кордоном, і ми бачили галицькі села. Берестечко було досить великим містечком. Положене далеко від залізниці, воно зберігало старосвітський характер, що було помітно в убранні, яке носили міщани і селяни, таких «байбараків» на жінках і каптанів на чоловіках я ніде більше не бачив. А вже Зілинський, – той мав прекрасні жнива, прислухаючись до мови, якою говорили люди, і раз у раз записуючи до своєї нотатки цікаві слова й звороти. Справді, мова носила архаїчний характер, такою мовою безперечно говорили тут ще за Хмельниччини.

Але мене тягло скоріше на поле бойовища. Та ми не встигли ще розташуватись в жидівському заїзді, щоб трохи підкріпитись з дороги, як повна хата набилася жидів, старих і малих! І як вони довідалися про наш приїзд? Очевидно, звістка про приїзд популярного «доктора» миттю розійшлася по Берестечку, і всі хворі посунули до нього. Жінки поприносили замурзаних, худих, рахітичних дітей. Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів. Бій, що вирішив долю нещасливої для нас кампанії, відбувся 28 – 30 червня (за старим календарем) 1651 p. на розлогому полі за містечком, між річками Стиром і Пляшевою. З одного боку стояла польська армія силою 80.000 людей, в тім числі 20.000 німців, не рахуючи узброєної челяді, з дуже сильною артилерією. Проти неї стояла українська армія числом коло 100.000 козаків і 50.000 татар під проводом хана Іслам-Гірея. Українські позиції прикривала збоку Стир, з тилу болотяна Пляшева. Татари стояли окремо під лісом, який зберігся ще тоді, коли ми оглядали поле бойовища. Треба було перейти яких 6-7 кілометрів, поки ми дійшли до кінця поля, до річки Пляшевої.

До недавніх часів панував погляд, що причиною поразки козаків була зрада хана, який, тікаючи з поля бою, захопив з собою насильно і Богдана Хмельницького. Новіші досліди довели, що причиною польської перемоги була перевага польської артилерії, участь 20.000 німецької піхоти, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно – перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. Татари не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, почали в паніці тікати і відкрили козацькі позиції з флангу. Але козацький табір устиг замкнутись і успішно видержував польські атаки і облогу цілих десять днів. Хмельницький поспішив на Україну організувати оборону, а провід перебрав талановитий Іван Богун. Вночі на одинадцятий день Богун почав потихеньку виводити своє військо з табору, поробивши наспіх греблі через багнисту Пляшеву. Він уже вивів значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася фальшива тривога, поляки спостерегли відступ і вдарили на табір. Почалася паніка, і наступила катастрофа: 30.000 людей, переважно обозної челяді, потопилося в багнистій Пляшеві або полягло під шаблями ворога.

Тепер береги Пляшевої поросли дрібним лісом. Сама Пляшева – не широка, але глибока і повноводна. Певна річ, що 300 років тому в ній було ще більше води. В одному місці ми побачили на острівку Журалисі фундамент якоїсь будови: це монахи недалекої звідси Почаївської Лаври позбирали кістки, густо порозкидані по полю, поскладали їх до мурованих з цегли скринь і розпочали будування церкви над тими кістками. Коли ми були там, то вже були виведені мури до вікон і коло будівлі стояв високий хрест з написом: “Русскіе люде! Тут 30.000 твоїх предків полягло за віру православну і за свою народність”. До цієї майбутньої церкви на Журалисі вже відбувалися хресні ходи (процесії), в яких брали участь десятки тисяч наших селян. Так почаївські ченці використовували пам’ять про нашу національну катастрофу для пропаганди своїх русифікаційних ідей. Тут же коло кісток були зібрані й знахідки зброї, що їх знаходили селяни, орючи землю: заржавілі шаблі, мушкети, остороги, залізні кулі. Сумно було нам дивитись на ці реліквії – в чужих руках.

Оглянули ми острів Волицю, де 300 козаків, оточені ворогами, не захотіли піддатись, билися до останнього, коли залишився живий останній козак, то й той не схотів піддатись – хоч йому обіцяв життя сам король, який прибіг подивитись на цю дивовижу, – і теж поклав свою голову, але не посоромив козацької слави. Пройшли ми далі ще один кілометр і побачили мале село Острів, а в ньому стареньку церковцю, що була збудована саме рік перед берестецьким боєм. В цій церковці гетьман напередодні бою сповідався й приймав св. Причастіє з рук митрополита Йосафа Коритського, що привіз гетьману, як борцеві за православну віру, меч, посвячений на Гробі Господнім в Єрусалимі. Митрополит Йосаф в момент катастрофи намагався з хрестом у руках зупинити втікачів і поліг геройською смертію від ворожої руки. Його тіло було знайдено, і король наказав поховати митрополита в церкві с. Острова. Але ми оглянули церковцю і не знайшли ніякого сліду могили. Та невідомо, чи збереглася тепер, – коли я пишу ці рядки, – і сама церковця... Берестецьке поле, де відбулася національна катастрофа 1651 року, оглядав в 1845 p. наш славний історик Костомаров, а Шевченко, перебуваючи на засланні, написав 1848 p. свій вірш «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле», в якому з геніальною силою змалював в коротких словах фатальне значіння берестецького бою в нашій історії.

З Радивилова ми роз’їхалися: Зілинський поїхав ще далі на північну Волинь, до околиць Луцька і Звягеля, а ми з Модестом Левицьким поїхали на схід, щоб відвідати наших земляків барона Штейнгеля коло Рівного і письменника Дмитра Маркевича коло Острога. З Радивилова залізницею 3 години їзди до станції Здолбуново, там переночували на двірці, і на другий день одна станція їзди – до Рівного. Левицький мав під своїм доглядом у Здолбунові маленьку амбулаторію для залізничників, і там ми й заночували. Коли ми висіли з поїзда і зайшли до станційного будинку, повторилася та сама сцена, що й у Берестечку: до Левицького почали товпитися хворі, різниця була та, що пацієнтами в Берестечку були жиди, а в Здолбунові християни, мешканці Здолбунова. Левицький всіх приймав з однаковою увагою, і мені здавалося, що сама його людяність, його сердечна, щира мова впливали заспокоююче на хворих, сповнювали довір’ям до лікаря.

***
Є в книжці «Мої спомини про давнє минуле (1901 - 1914 роки)» розповідь і про те, як навесні 1904 року «Товариство прихильників української науки, літератури і штуки» у Львові, де головував професор Михайло Грушевський, оголосило на літо українські університетські курси для молоді з «російської» України. Дмитро Дорошенко згадував: «З Києва до Львова їхалося поспішним поїздом одну ніч. Вранці ми були вже на кордоні в Радивилові. Паспортові формальності не забрали багато часу, і за яких дві години ми вже побачили високу гору з якимсь шпилястим горбом зверху, - це був Львів».

А ось як відбувалося повернення назад: «Курси скінчилися, і треба було збиратися назад до Києва. Знов їхали цілою компанією. Разом з нами їхала родина Чикаленків... Я тільки тоді довідався, що пані Чикаленкова перебувала весь час у Львові з малими дітьми, поки старші ходили на курси. Наші ерупівці (члени Революційної української партії. – В.Я.) дали мені й панні Дверницькій доручення: перевезти через границю розібрані частини друкарської машини, запаковані серед інших речей у наших валізках. Небезпечне доручення, але відмовитись не стало духу. А Настя Грінченківна повезла з собою ще й револьвер, заховавши його на голові у волоссі своєї буйної куафюри. Потім боліла у неї весь час голова, поки не переїхала границі і револьвер можна було покласти до кишені. У вагоні їхав разом з нами й О.Данило Танячкевич до своєї станції Ожидова, близько від кордону. В оживленій розмові скоро проминули дві години їзди. Дуже потерпали ми на російському кордоні в Радивилові, поки відбувся огляд багажу. На наше щастя, огляд був дуже поверховий, і ми благополучно довезли наш небезпечний багаж до Києва, де й здали його на руки пані Матюшеновій, що була видним членом Революційної української партії».

Згадана Настя Грінченко – українська письменниця, дочка Бориса Грінченка. Написала науково-публіцистичну працю «Ідея федералізму у декабристів» (1907), перекладала твори М.Твена, Г.Ібсена. А.Франса... Померла 1908 року у дуже молодому віці – 24 літ.

У грудні 1906 року через Радивилів їхав до Києва Михайло Грушевський. За словами Д.Дорошенка, професор часто курсував між Львовом і Києвом. Перед Великодніми святами 1909 року зі Львова до Києва приїхав Іван Франко. Він не міг без сторонньої допомоги вдягатися, їсти – відмовляли пальці. Як тільки тяжко хворий письменник сам здолав неблизьку дорогу?..

У Києві він мав чимало цікавих зустрічей, поповнив свою бібліотеку букіністичними виданнями. Відвезти шановану людину до Львова взявся Дмитро Дорошенко. «Я сказав (видавцеві Чикаленку), що тепер саме я вільний і можу поїхати з Франком до Львова, коли ж не дістану перепустки через границю, то в усякому разі довезу до самої границі, до Радивилова, а там служить при залізниці д-р Модест Левицький, лікар, який напевно легко дістане перепустку і завезе Франка до Львова. Треба лише його попередити. На тому ми й порішили». Але на вокзалі в Києві він зустрів Андрія Франка, сина письменника. До пропозиції супроводжувати батька той поставився холодно – у нього були інші плани. «Я по від’їзді Франка сам жалував, – згадував Дорошенко, – що не поїхав з ним, настільки Андрій здався мені несолідним. Та я надіявся, що М.Левицький стріне батька й сина і дасть з ними раду. Так воно, як я потім довідався, і сталось, їзди було поспішним поїздом усього одну ніч».