Після Люблінської унії 1569 року наш край, опинившись у Речі Посполитій, був включений до Волинського воєводства. Сюди більш енергійно почали проникати польські феодали. Провідною серед повинностей селян стає щотижнева панщина. Дедалі обтяжливіших масштабів набувають праця на впорядкуванні доріг, участь у сторожуванні майна, перевезенні врожаю тощо. Соціально-економічний гніт посилюється релігійним, національним.
Це змушує українських селян шукати способів захистити свої права, відстояти гідність. Найпростішим порятунком багатьом видається втеча від ненависного феодала. Справа набуває масового й організованого характеру. Організатори втеч («викотці») за невелику плату забезпечували вивіз родин і майна втікачів, іноді для цього доводилося навіть розбирати й вивозити хати, хліви та клуні. Діяльність викотців, чий «злочин» вдавалося довести в суді, каралася смертю. Часом утікачам підсобляли землевласники, зацікавлені у заселенні своїх територій. Таку сторінку відкриває виявлений в архівах документ від 16 червня 1588 року, писаний у Кременці, – він містить і лист короля Зиґмунда ІІІ до кременецького старости князя Януша Збаразького про стягнення штрафу з краківського воєводича Андрія Фірлея, згідно з декретом кременецького гродського суду, за невидачу підданих кременецького земського судді Антонія Яловицького із села Підлужжя, що втекли до села Жабокрик Кременецького повіту Волинського воєводства. Нині це село Довгалівка. З листа дізнаємося, що судовий позов стосувався не лише Фірлея, але й дружини його, Варвари Михайлівни Козинської. Утікачів оцінено в 12 сотень кіп грошей литовських. Виявляється, відповідачі обіцяли повернути втікачів ще двома роками перед тим, однак слова не дотримали. Отож король наполягає на поверненні грошей. Лист дуже багатослівний, із численними повторами одних і тих же думок – навіть найбільш нетямущому мало б стати зрозумілим, чого від нього вимагають.
Ось ще кілька документальних свідчень, які підтверджують масовість утеч у той період. 1575 р. Березень. Утеча 6 родин, підданих луцького земського писаря Михайла Коритенського, з села Коритно Кременецького повіту до маєтку київського воєводи князя Костянтина Острозького в містечко Базалія того ж повіту. 1582 р. 30 січня. Утеча 1 родини – 7 чоловік, підданих Яна Жоравницького, із села Теслугів до маєтку маршалка Олізара Кирдея-Мильського, м. Мильськ Луцького повіту. 1592 р. 24 лютого – 11 червня. Утеча понад 10 родин, підданих Филипа Бокія-Печихвостського, з сіл Матів, Стрільче Луцького повіту до маєтків: князя Станіслава Радзивілла в містечко Радивилів Кременецького повіту, князя Костянтина Острозького і луцького войського Ждана Боровицького в Луцькому повіті. Таких фактів багато...
Селяни вдавалися й до більш рішучих видів відстоювання своїх прав. Наприклад, знищували межові знаки панських володінь, захоплювали панську землю і самовільно її обробляли, нищили посіви феодалів, вирубували без дозволу ліс для будівництва, били урядників, навіть убивали найбільш зухвалих.
Зберігся цікавий для нас документ від 10 січня 1611 року – скарга київського гродського судді Михайла Сили-Новицького до Житомирського замкового уряду про вбивство урядника Петра Новицького підданими княгині Софії Ружинської в орендованому нею маєтку – селі Опарипсах Кременецького повіту та свідчення про це возного Яна Вишинського. Дізнаємося, що був той Петро Новицький з повіту Мстиславського. Приїхав в Опарипси опівдні 30 грудня попереднього, 1610 року. Але селяни вчинили бунт, почали бити урядника, а хлоп того ж села Іван Космач убив його. Як покарали бунтарів, не знаємо. Але відомо: за легке поранення шляхтича селянинові – за чинним тоді Литовським Статутом – відрубували руку, а за важке – страчували.
Наступний документ датовано 30 травня 1637 року – це протестація Андрія з Дубровиці Фірлея до Луцького гродського суду про поруб і підпал його лісу та побиття лісничих громадою села Сапанова Кременецького повіту Волинського воєводства та свідчення про це генерального возного Павла Жигала. Йдеться про те, що селяни 1 травня 1637 року на шкоду панові перейшли стародавню границю Іваня і Козина, тобто прийшли «за долину Турю і урочище Даниловичі», підпалили пущу і діброви, у тому числі пущу Бережецьку за долиною Хотовкою, дерев різних незліченну кількість випалили, а також три скирти врожаю гречки, що належав панові Давиду Копицькому, у цих скиртах могло бути врожаю «кіп близько трьохсот». А 20 травня, узявши із собою і людей служилих, селяни з возами й сокирами прийшли в ті ж урочища та діброви, вирубали незліченну кількість «дерева різного соснового, березового, осикового, дубового на будівлю і на огорожу». А коли лісничі бережецькі Івашко, ще один Івашко Гаврилчик і Іванко Попик хотіли відібрати вирубані дерева, селяни, серед них Іванко Пилипович, Павел Нестерович, Павло Дашкович, їх побили, обухами й киями поранили. Шкоди в лісі завдано на чотири тисячі злотих польських, не рахуючи гречки пана Копицького. Усі ці факти підтверджені генеральним возним Павлом Жигалом, який побував на місці і пересвідчився, що згадані землі справді належать до Іваня і Козина «з давніх віків» і розташовані – цього разу назви подані дещо по-іншому – «за долиною Турянкою, за урочищем Даниловицею і долиною, урочищем названою – Хотовкою»; бачив також спалені пущі й діброви, незліченну кількість пнів на місці вирубаних борів; їздив з Лукашем Матєєвським і Ярошем Гуляницьким до Івашка Гаврилчика, який мав рани над правим оком, на руках і спині.
Отже, всі використані в цій публікації документи ХYІ – ХYІІ століть дають додаткове уявлення про настрої населення в нашому краї, про те, як зароджувався тут селянський рух, що згодом вилився у Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького.